Ідея: нездоланність життя та сила великого кохання «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».
Тематика твору: гармонія людини і природи; чудодійний вплив мистецтва на людину; зіткнення духовно-піднесеного й матеріально-приземленого, добра і зла; прагнення щастя.
З історії написання
«Лісова пісня» була написана в липні 1911 року, коли Леся Українка перебувала на Кавказі для лікування. У листі до сестри вона зазначала: «Писала я її недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій». А матері написала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік». Отже, джерелами, з яких Леся Українка черпала образи та матеріал для своєї драми, були реальне життя та його своєрідне відображення в усній народній творчості.
Головні персонажі:
- Мавка – щира лісова красуня-німфа (близька до русалки), яка покохала Лукаша. Має «серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє». «В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами…» «Як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи».
- Лукаш – «дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче», якого покохала Мавка; він не може «своїм життям до себе дорівнятись», не цінує «душі своєї цвіту», з якого «виросло кохання». Уособлює дві грані єства людини: духовну та матеріальну.
Другорядні персонажі:
- Дядько Лев – дядько Лукаша. Живе у єдності з природою, знає такі казки, «що їх ніхто не вміє». «… старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту.
- Мати Лукаша – сварлива, жадібна й жорстока жінка.
- Килина – «молода, повновида молодиця», але «лукава, як видра, хижа, наче рись», що стала дружиною Лукаша. Найбільший життєвий скарб для неї – «корова турського заводу».
Міфічні персонажі:
- Лісовик – володар лісу, мудрий, благородний, добрий, шанує волю. «…малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці».
- Водяник – дух води. «… древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із стулок черепашки. Голос глухий, але дужий».
- Водяна русалка – підступна й лиха подруга Мавки. Заздрить її щастю й бажає смерті Лукашу. Легковажна та грайлива: «Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок».
- Русалка Польова – гарна, ніжна подруга Мавки, має лагідний характер. «…зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки, ромен, березка».
- Перелесник – друг, залицяльник Мавки. «…гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима». Його образ є уособленням молодості, пристрасті, свободи.
- «Той, що греблі рве» – уособлення весняної бурхливої води. «…молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами».
- «Той, що в скалі сидить» – «страшне Марище», «твердиня тьми»; ворожа сила, що вбиває мрії людей, дух підземелля, різновид чорта.
- Потерчата – «двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках…»; заманюють вогниками людей у трясовину. За народними уявленнями це душі потоплених нехрещених дітей, байстрята.
- Злидні – «малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi». Підкоряються Куцю. Уособлюють людську бідність.
- Куць – «молоденький чортик-паничик».
- Пропасниця (без мови) – уособлення лихоманки..
Символічні образи:
- Доля – алегорична постать Лукаша, його совість.
- Природа – символ вічності.
- Вовкулака, на якого був перетворений Лукаш – народний погляд на людину, яка зреклась своєї духовності.
- Зірка – символ вічного кохання.
- Столітній дуб – символ єдності людини і природи.
- Голос сопілки – узагальнений символ мистецтва.
Дуже стислий переказ
Пролог. Старий ліс на початку весни. З гущавини лісу вибігає «Той, що греблі рве». Він перемовляється з потерчатами та Русалкою. Вона дорікає йому зрадою в коханні. Водяник сварить Русалку, що та водиться з легковажним чужинцем.
Перша дія. Дядько Лев зі своїм небожем Лукашем збирається будувати в цій місцевості хату. Він говорить хлопцю, що треба з повагою ставитись до лісових мешканців. Лукаш робить з очерету сопілку і грає на ній веснянки. Голос сопілки будить Мавку від зимового сну в стовбурі старої верби. Лісовик застерігає лісову дівчину від близького знайомства з людським хлопцем, що грає на сопілці , бо вона втратить волю.
Коли Лукаш збирається ножем надрізати березу, щоб наточити з неї соку, Мавка кидається до нього й просить не кривдити своєї сестриці. Лукаш розпитує, хто вона, говорить, що люди паруються між собою навіки, коли кохають один одного. Водяна Русалка, яка підглядала за закоханими, із заздрощів спробувала за допомогою Потерчат заманити Лукаша в болото. Коли хлопець потрапив у трясовину, ганяючись за вогниками потерчат, вважаючи їх світляками – ними він хотів прикрасити вінок Мавки, дівчина кидає Лукашу свій пояс і рятує його. Обоє – щасливі.
Друга дія. Пізнє літо. Мати докоряє Лукашеві, що він усе грає, гуляє з «відьомським кодлом», а робота стоїть. Мавка помічає, що Лукаш змінився, неуважний до неї. Лукаш пояснює це тим, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці людські закони. Мати Лукаша дає Мавці серпа й наказує жати. З цього нічого не виходить, бо Русалка польова благає Мавку не губити її красу. Щоб виправдатися перед матір’ю Лукаша, Мавка серпом ріже собі руку. Мати приводить на поле Килину – пишну молодицю з села. Вона вправно починає жати і жартувати з Лукашем. Той охоче допомагає, а потім проводжає її до села. Мавка сумує, плаче. Це бачить Лісовик. Він радить їй звернути увагу на красу осінньої природи, згадати про волю… Мавка просить його допомогти їй знову стати лісовою царівною. Лісовик вбирає дівчину в багряні шати і срібний серпанок. До Мавки залицяється Перелесник, кружляє її у вирі шаленого танцю. З'являється страшне Марище і говорить їй: «… для тебе щастя – тінь, ти нежива». Він хоче забрати Мавку до себе, а вона відказує:
«Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає».
Аж раптом чує, як її коханий говорить матері, щоб та готувала хліб для старостів – він завтра йде сватати Килину. Мавка у розпачі зриває з себе багряницю й говорить Марищу, що хоче забуття. Обоє зникають під землею.
Третя дія. Хмарна осіння ніч. Біля Лукашевої хати видніється постать Мавки. З лісу виходить Лісовик і дивується, що Мавка тут, а не в «Того, що в скалі сидить». Мавка розказала, що коли Лісовик помстився Лукашу – перетворив на вовкулаку, вона почула його виття і «жаль палкий зірвав печерний склеп», а в своєму серці вона знайшла «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає».
З лісу вискочив Куць і розказав Мавці, що дядько Лев помер і його поховали біля пенька, що залишився від дуба. Тож лісовий народ зараз чинить різні прикрості родині Лукаша: корови перестали доїтися, жито погнило, людей тіпає Пропасниця, поріг обсіли Злидні…
З хати вибігає Килина по воду, бачить Мавку і проклинає її. Мавка перетворюється на вербу. З лісу виходить Лукаш. До нього підходить хлопчик Килини і просить заграти на сопілці, яку він зробив з тої верби, на яку перетворилася Мавка. Лукаш починає грати і чує її голос. Килина дає йому сокиру і наказує зрубати вербу. Лукаш ударив по стовбуру, і серце у нього стиснулось, руки опустилися. Тоді Килина сама замахнулася на вербу сокирою. Тієї ж миті з криком: «Я визволю тебе, моя кохана!», з неба «вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу». Вона спалахує вогнем до самого верховіття. Полум'я перекидається на стріху хати. Мати Лукаша і Килина виносять на двір свої пожитки разом зі Злиднями. Килина просить Лукаша покинути ліс і повернутися в село, але він на це не погоджується. Вона йде геть.
До хлопця наближається жіноча постать зі змарнілим обличчям, подібним до Лукашевого. На запитання, хто вона, відповідає: «Я – загублена Доля». Лукаш знаходить кинуту сопілку. З-за берези виходить прозора тінь Мавки, схиляється над Лукашем, просить заграти, як колись їй грав.
Твір закінчується ремаркою: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...
1911
Цитати з твору:
- «Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»
- «Німого в лісі в нас нема нічого».
- «Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає».
- «Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі».
- «Чого боїшся? Дурня не боялась,
а мудрого боїшся?»
- «Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!»
- «…де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах…»
- «Що лісове, то не погане, сестро, –
усякі скарби з лісу йдуть…»
- «Хліб добрий, дівонько, а не людина».
- «…минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!»
- «…ніяка туга
краси перемагати не повинна».
- «Кохання – як вода, – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стріне холод –
стає мов камінь».
- «Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути».
- «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно…»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
